Т г шевченка біографія – Життя та творчість Тараса Григоровича Шевченко. Біографія Т Г Шевченко. Тарас Григорович Шевченко біографія, цікаві факти

Шевченко Тарас Григорович — Біографія

Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 року в селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Черкаська область) у родині кріпаків Григорія і Катерини Шевченків. Батько Тараса був хліборобом, до того ж умів читати й писати.

Коли Тарасові було два роки, родина переїхала до села Кирилівка.

У 1822 році батько віддав сина в науку до дяка. 1823 року померла мати Тараса. Батько одружився вдруге з Терещенчихою, яка мала трьох своїх дітей. З того часу в родині точилися постійні сварки між батьком і мачухою, між дітьми.

Після смерті батька мачуха вижила пасинка з батьківської оселі, і Тарас жив у кирилівського дяка-п’яниці Петра Богорського. У 1829 році Тарас став служником-козачком пана Енгельгардта, згодом переїхав з ним до Петербурга. У 1832 році пан віддав Шевченка до живописних справ цехового майстра Ширяева (здібності до малярства виявилися в Тараса дуже рано: ще змалку крейда й вуглинка були для нього неабиякою радістю, а прагнучи стати художником, хлопець побував у трьох церковних малярів. Проте жоден з них не виявив у хлопця таланту). Хоч від жорстокого маляра Тарасові не раз діставалося, але він терпів знущання задля омріяного мистецтва. Хлопець чимало малював з натури.

Одного разу, перемальовуючи статуї в Літньому саду, Шевченко зустрів земляка — художника І. Сошенка, який познайомив його з видатними діячами російської й української культур (К. Брюлловим, В. Григоровичем, О. Венеціановим, В. Жуковським, Є. Іребінкою).

У 1837 році Тарас Шевченко написав поему «Причинна», а 22 квітня 1838 року спільними зусиллями згаданих митців Шевченко був викуплений з кріпацтва. Цього ж року він став вільним слухачем Академії мистецтв, а згодом одним з найулюбленіших учнів видатного російського художника Брюллова. Юнак поглинав книги з мистецтва, всесвітньої історії слухав лекції з анатомії, фізіології, зоології, часто бував у театрах і музеях.

У 1840 році Тарас Шевченко надрукував поетичну збірку «Кобзар». У 1843 — 1845 роках поет відвідав Україну. За кілька місяців він устиг побувати в багатьох місцях Київщини, Чернігівщини та Катеринославщини (тепер Дніпропетровська область). Поет гостював у ліберально настроєних панів. Але найбільше його вразили побачені картини злиденного життя кріпаків, їхнє безправне становище. Побував Тарас і на місці розташування славної Запорозької Січі. У рідному селі Шевченко побачився з братами й сестрами, застав ще живого діда, намалював його, а також свою хату.

У 1845 році поет повернувся до Петербурга, завершив навчання в Академії, видав на власні кошти «Живописну Україну» — серію картин, де відображено історичні місця України, її побут і природу. Написав п’ять поем: «Кавказ», «Єретик», «Великий льох», «Наймичка», «І мертвим, і живим…» та всесвітньо відомий «Заповіт».

У 1846 році Тарас Шевченко вирушив до України з метою там оселитися, знайшов роботу в Київській археографічній комісії та почав змальовувати й описувати історичні пам’ятки по всій Україні. Цього ж року в Києві поет познайомився з викладачем історії Київського університету, в майбутньому — видатним ученим-істориком, письменником та публіцистом М. Костомаровим, який загітував Шевченка вступити до таємної політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства, яке поширювало ідеї слов’янського єднання

5 квітня 1847 року Шевченка було заарештовано і відправлено до Петербурга. Тут, у казематі, провів Тарас Григорович квітень і травень. Проте Шевченка звинувачували, головним чином, не в участі в Кирило-Мефодіївському братстві, а в написанні революційних творів.

Після закінчення слідства поет засланий до Оренбурзького окремого корпусу рядовим солдатом на 10 років без права писати та малювати.

Але Шевченко продовжував писати, ховаючись від унтерів та офіцерів, на випадково знайдених шматках обгорткового паперу оцупком олівця, хтозна-як добутого.

У 1848 році поета взяли художником у наукову експедицію під керівництвом О. Бутакова для вивчення й опису Аральського моря. Уже в дорозі на острів Кос-Арал Тарас Григорович чимало малював — і від цього повеселішав. На Кос-Аралі Шевченко жив бідно, зате не відчував тягаря солдатчини, багато читав, малював, писав.Але один офіцер доніс начальству, що Шевченко всупереч волі царя живе не в казармі, а до того ще й малює. Негайно в поета було вчинено обшук, Тарас Григорович, попереджений друзями, спалив майже всі свої папери (листи, малюнки, різні згшиси), тільки «захалявні книжечки», передав на зберігання.

У 1850 році Шевченка переведено до Новопетровського укріплення — на півострові Мангишлак. Умови тут були жахливими. Шевченка тут протрималимайже сім років. Для нагляду за ним було прикріплено єфрейтора, котрий мав ходити за поетом як тінь і стежити за тим, щоб Тарас Григорович не міг ні писати, ні малювати. На муштру Шевченко мусив ходити навіть хворим, а хворів він безперервно два роки — цингою та золотухою.

На початку 1857 року друзі поета отримали царський дозвіл на його звільнення, але офіційного дозволу Шевченку довелось чекати аж до серпня. Повернення поета до Петербурга вітали всі прогресивні сили країни. У 1859 році Шевченко отримав дозвіл повернутися в Україну. Але за революційну агітацію серед селян його знову заарештували і звеліли виїхати до Петербурга.

4 вересня 1860 року Рада Академії мистецтв надала Шевченкові звання акадеціка-гравера. Цього ж року виходить нове видання «Кобзаря». Шевченко багато працює: пише вірші, створює нові гравюри, стежить за поширенням свого «Букваря», планує видання кількох підручників.

10 березня 1861 року Тарас Григорович Шевченко помер.

Хоч офіційні кола потурбувалися, щоб повідомлення про смерть поета було надруковане із запізненням, і хоч була сильна негода, на похорон Шевченка зібралося багато людей

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Поеми «Гайдамаки», «Єретик», «Кавказ», «Великий льох», «Сон» («У всякого своя доля…»), «Катерина», «Наймичка», «Неофіти», послання «І мертвим, і живим…», п’єса «Назар Сто-доля» повість «Художник», збірка поезій «Кобзар», «Щоденник».

ukrlit.org

Биография Тараса Шевченко — РИА Новости, 09.03.2014

9 марта 2014 года исполняется 200 лет со дня рождения Тараса Григорьевича Шевченко, украинского поэта, художника, мыслителя, революционного демократа.

Украинский поэт, прозаик и художник Тарас Григорьевич Шевченко родился 9 марта (25 февраля по старому стилю) 1814 года в селе Моринцы Киевской губернии (ныне Черкасская область, Украина) в семье крепостного крестьянина.

Его детские годы прошли в родном селе и в селе Кириловка. Будущий поэт рано осиротел. В 1828 году Тарас Шевченко попал в услужение в дом помещика Павла Энгельгардта в селе Вильшана, через год служил в его доме в Вильно, а с 1831 года — в Петербурге. Обнаружив способности юноши к рисованию, Энгельгардт решил сделать из него домашнего живописца и послал его в 1832 году в обучение к художнику Василию Ширяеву. В составе артели Ширяева Шевченко принимал участие в росписи Петербургского Большого театра как подмастерье-рисовальщик.

В 1838 году влиятельные покровители Шевченко, среди которых — художник Карл Брюллов, поэты Василий Жуковский и Евгений Гребенка, выкупили его из крепостничества.

Получив свободу, Шевченко стал студентом Петербургской Академии художеств. Благодаря высокому уровню подготовки его зачислили сразу в четвертый класс.

Вскоре он стал одним из любимых учеников Карла Брюллова.

В 1840 году в Санкт-Петербурге был опубликован первый украинский сборник стихов Шевченко — «Кобзарь». Ранние произведения Шевченко написаны в жанре баллады, поэмы, «думки». Значительные произведения этого периода — поэмы «Катерина» (1838), «Гайдамаки» (1841). На русском языке им были написаны поэмы «Слепая» (1842), «Бесталанный» (1844), драма «Назар Стодоля» (1843).

В 1843 году Шевченко вернулся на Украину, в течение года путешествовал, занимался живописью. Итогом наблюдений стал альбом «Живописная Украина». В 1843-1845 годах им были написаны цикл поэзий «Три года» (центральным произведением которого является «Сон»), поэма «Кавказ», послание «И мертвым и живым…», стихи «Чигирине, Чигирине», «Большой погреб», «Стоит в селе Субботове» и др.

В 1844 году Тарас Шевченко окончил Академию художеств, получив звание «неклассного (свободного) художника», и вновь отправился на Украину, решив поселиться в Киеве. Работал художником в Киевской временной комиссии по вопросам рассмотрения старых актов. В феврале 1847 года был утвержден на должность преподавателя рисования Киевского университета.

В марте 1847 года за участие в деятельности Кирилло-Мефодиевского общества и за антисамодержавные стихи Шевченко был арестован и сослан в Орскую крепость Оренбургского отдельного корпуса с царской резолюцией о запрете писать и рисовать. Во время ссылки, в 1848 году, Шевченко как художник вошел в состав экспедиции, задачей которой было исследование Аральского моря. В 1850 году по доносу одного из офицеров поэт был арестован в Оренбурге, по этапу отправлен в Орскую крепость и заключен в каземат. Вскоре был переведен на полуостров Мангышлак Каспийского моря, в Новопетровское укрепление. В 1851 году Шевченко вновь был включен как художник в состав геологической экспедиции в горах Каратау.

В годы ссылки Тарасом Шевченко были написаны поэмы «Варнак» (1845) и «Марина» (1848), циклы «В каземате» (1847) и «Цари» (1848), повести «Княгиня» (1853), «Музыкант» (1854-1855), «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы» (все — 1855). Здесь же было создано много пейзажей, портретов, жанровых рисунков.

В 1857 году Шевченко был освобожден из ссылки. По дороге в Петербург вынужден был задержаться в Нижнем Новгороде, так как ему был запрещен въезд в обе столицы. Нижнем Новгороде была написана поэма «Неофиты» (1857), триптих «Доля», «Муза», «Слава».

Друзья Шевченко добились для него разрешения жить в Петербурге. Здесь он сблизился с кругом авторов «Современника» и близко сошелся с Николаем Чернышевским, Николаем Некрасовым и др.

В 1859 году он в последний раз отправился на Украину, но был арестован и возвращен в Петербург.

Последними прозаическими произведениями Тараса Шевченко были повести «Прогулка с удовольствием и не без морали» (1856-1858) и дневниковые записи «Журнал». В 1858 году был написан ряд высоких образцов интимной и пейзажной лирики.

В последние годы жизни Шевченко активно занимался просветительской деятельностью. Он подготовил к печати «Букварь» для вечерних школ, который был выпущен тиражом в 10 тысяч экземпляров за счет автора, вместе с другими участниками петербургского украинского общества «Громада» готовил к выпуску первый номер журнала «Основа».

Кроме того, Шевченко работал в областях станковой живописи, графики, монументально-декоративной росписи и скульптуры. В 1859-1860 годах он выполнил офорты из произведений зарубежных и русских художников. За успехи в этом искусстве Академия художеств присвоила Шевченко звание академика гравирования.

Скончался Тарас Шевченко 10 марта (26 февраля по старому стилю) 1861 года. Был похоронен на Смоленском кладбище в Петербурге, а через два месяца гроб с его телом, в соответствии с завещанием поэта, был перевезен на Украину и похоронен на Чернечьей горе возле Канева.

Произведения Шевченко переведены почти на все языки мира, многие произведения положены на музыку Николаем Лысенко и другими композиторами.

Стихотворения «Думы мои, думы мои», «Завещание», начало баллады «Порченая» («Реве та стогне Днiпр широкий») стали народными песнями.

Именем Шевченко на Украине названы учебные заведения, театры, площади, улицы. Национальная опера Украины, Киевский национальный университет, центральный бульвар города Киева носят имя Тараса Шевченко. На сегодняшний день насчитывается 1384 памятника Тарасу Шевченко в мире: 1256 в Украине и 128 за рубежом — в 35 государствах.

Материал подготовлен на основе информации открытых источников

ria.ru

Тарас Шевченко — Біографія / Бібліотека Української Літератури – UkrClassic.com.ua

Перейти до Вікіпедії

Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; * 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, (нині Черкаська область) — † 26 лютого (10 березня) 1861, м. Санкт-Петербург) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський діяч, філософ, політик, фольклорист, етнограф, історик.

 

 

Т. Г. ШЕВЧЕНКО
(1814 — 1861)

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.
Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.
1822р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур’янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.
Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.
Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад’ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту. Восени 1829р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”.
Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”.
У Вільно Шевченко виконує обов’язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775 — 1837), який з кінця 1829р. до весни 1830р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (? — 1835), професора живопису Віленського університету. Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад’ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.
1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викупляють його з кріпацтва.
21 травня 1838р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842)). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та ін., автопортрети).
Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з’являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”.
Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана у 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона пройнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах революційної ситуації в Росії “Гайдамаки” опубліковано 1861р. в російському перекладі в журналі “Современник”.
Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”). Особливо прихильною була рецензія на “Кобзар” у журналі “Отечественные записки”, критичним відділом якого керував В. Бєлінський.
Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія” (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.
1844р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як “мужицький поет” і поет-патріот.
Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов’язаний з двома його подорожами на Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка включає поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту).
Період “трьох літ” — роки формування художньої системи зрілого Шевченка. Його художню систему характеризує органічне поєднання реалістичного і романтичного начал, в якому домінуючою тенденцією стає прагнення об’єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У ці й наступні роки поет пише і реалістичні твори (“Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим…”), і твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним (“Сон”, “Єретик”), і твори суто романтичні (“Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання). Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу. Художній метод Шевченка — цілісний і водночас “відкритий”, тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв’язував.
Перша подорож Шевченка на Україну продовжувалася близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського — М. Рєпніним, з колишнім членом “Союзу благоденства” О. Капністом, майбутнім петрашевцем Р. Штрандманом та ін.). На Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописна Україна”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому, що вважається першим твором критичного реалізму в українській графіці, вийшов 1844р. у Петербурзі.
На Україні Шевченко написав два поетичних твори — російською мовою поему “Тризна” (1844р. опублікована в журналі “Маяк” під назвою “Бесталанный” і того ж року вийшла окремим виданням) і вірш “Розрита могила”. Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844р., він під враженням побаченого на Україні пише ряд творів (зокрема, поему “Сон”), які остаточно визначили подальший його шлях як поета.
Весною 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається на Україну. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам’ятки, портрети й краєвиди. З жовтня по грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим…”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”) та ін. Усі свої поезії 1843 — 1845 рр. (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”. 1846р. створює балади “Лілея” і “Русалка”, а 1847р. (до арешту) — поему “Осика”. Тоді ж він задумує нове видання “Кобзаря”, куди мали увійти його твори 1843 — 1847 рр. легального змісту. До цього видання пише у березні 1847р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Видання це не було здійснене через арешт поета.
Весною 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846 рр.) і вступає в цю організацію. Його твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи товариства. У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув’язнили в казематі III відділу.
Революційні твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки.
8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф. Лазаревським і С. Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, в Орській кріпості — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних “захалявних” зошитків. Наприкінці 1849 — на початку 1850р. він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобну книжечку, яка згодом дістала назву “Мала книжка”. В Орській кріпості поет написав 21 твір.
У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його включили як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував з польськими засланцями (зокрема, з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”.
23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми “Москалева криниця”). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчих у житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду і забороною жити в столицях. 2 серпня 1857р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.
У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише соціально-побутові поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося…”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”), хоч у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце займають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями і значенням в літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Реалістичним психологізмом, відтворенням “діалектики душі”, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка).
Значення “невільницької” поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в “Кобзарі” 1867р.
Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в’їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми “Неофіти”, “Юродивий” (незакінчена), ліричний триптих “Доля”, “Муза”, “Слава” та доопрацьовував свої “невільницькі” поезії, які переписував у “Більшу книжку”.
У кінці березня 1858р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам на Україні (складає й видає для них “Букварь южнорусский”), зустрічається з М. Чернишевським, В. і М. Курочкіними, М. Михайловим, І. Тургенєвим, Я. Полонським, М. Щербиною, А. Майковим, М. Лєсковим та ін., з діячами польського визвольного руху — 3. Сераковським, Е. Желіговським, Я. Станевичем, Й. Огризком та ін. У ці ж роки спілкується з українськими літераторами Петербурга — Марком Вовчком, М. Костомаровим, П. Кулішем, Д. Каменецьким, В. Білозерським, Д. Мордовцевим та ін., бере участь у виданні альманаху “Хата” та підготовці до видання журналу “Основа”. Проте для Шевченка були неприйнятними буржуазно-ліберальні погляди Куліша і Костомарова (особливо на селянське питання). Справжня ідейна й особиста дружба встановилася між Шевченком і Марком Вовчком, якій він присвятив вірш “Марку Вовчку”.
Влітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися на Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга.
У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859р. — 11 і велику поему “Марія”, а 1860р. — 32. Ще 1858р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії з’являються в російських журналах, переважно без підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том включив би твори, написані після арешту 1847р., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов “Кобзарь” Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”. А 1859р. у Лейпцігу видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення (рецензії М. Добролюбова, М. Михайлова, Д. Мордовцева та ін.).
Заслання підірвало здоров’я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого”. У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах на Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.
Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках і російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876р. включало більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з’являються перші закордонні праці про його життя і творчість та переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й соціальної і національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українського народу. Вона визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко, ім’я якого стоїть в одному ряду з іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Байрона, Міцкевича, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.
Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов’янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), що був виразно помітним уже в другій половині XIX ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ’яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.

ukrclassic.com.ua

Повна біографія Тараса Шевченка

Біографія Тараса Шевченка

Деталі

Категорія: Шевченко Тарас

Останнє оновлення: 28 вересня 2013

 

Т. Г. Шевченко народився кріпаком, і кріпаком прожив більш, як половину свого життя.^х) Це мало, як побачимо, дуже великий вплив на всю його художню творчість; через це власне зробився він таким художником, яким був.  

Рано в нього прокинулися велика охота й хист до малярства. Керелівка, де народивсь Шевченко, оточена була селами, де жили місцеві богомази, що малювали ікони. Шевченко майже всіх їх обійшов, шукаючи, хто б з них міг взяти його в учні. Після невдалих спроб, знайшов таки він маляра у с. Хлипнівці, що, продержавши у себе Тараса два тижні, запевнився, що хлопець дійсно має охоту й хист до малярства і вже був згоден взяти його в науку, але не зважився зробити це без панського дозволу. Шевченко повинен був звернутися за дозволом до управителя. А в цей самий час дідич його, Енґельґардт, набирав собі челядь. Управитель забрав Тараса й послав його до пана, рекомендуючи його вдатним на маляра покоєвого. Але пан не звернув на це уваги й повернув його на козачка. Таким чином, замість учитись малярства, Тарас попав у козачки й поїхав з паном до Вільни. 

Це було 1829 р. Там, 6. грудня, пан поїхав на баль, а Тарас повинен був чекати, поки він повернеться. Щоб не гаяти часу, Тарас узявся копіювати луб’яний портрет Платова й не дочув, як пан повернувся. Енґельґардт не тільки міцно поскуб його за вуха, але на другий день звелів ще вибити його на стайні. Але всеж після того пан сам переконався, що краще мати  далого власного маляра, ніж невдалого козачка і віддав Тараса в учні Яну Рустему.                                                                                                          

Цей Ян Рустем, учень Норблена, був досвідчений портретний маляр, професор малярства у Віденському університеті; людина щиросердешна, прекрасний учитель, що з любов’ю ставився й до своєї роботи й до своїх учнів. 

Незабаром Енґельґардтові довелося переїхати до Варшави. Рустем, що вже побачив талановитість Тараса, звернув на це увагу Енґельґардта, порадив йому у Варшаві дати хлопця в учні до маляра Франца Лампі, що Енґельґардт і зробив. Але не довго довелося Шевченкові користуватися порадами таких малярів, як Рустем або Лампі, — в кінці 1830 року або з початку 1831 р.Енґельґардт переїхав до Петербурґу. 

Тут, замість продовження науки у справжніх художників, як це було почалося у Вільні та Варшаві, пан віддав його 1832 р. й то лише після „невідступного прохання“ Шевченка, на чотири роки до цехового маляра Ширяева— людини такої жорстокої, що самою своєю появою завдавав жаху своїм учням. 

Все ж таки й тут Шевченко не зовсім був одірваний від художньої роботи: Ширяев мав підряд на малярську роботу у Великому Театрі, що тоді реставрував відомий архітект А. К. Кавос. „Для всех орнаментов и арабесков, украшающих плафон Большого театра, рисунки были сделаны им (Шевченком) по указаниям архитектора Кавоса“, читаемо ми в оповіданні Т. Шевченка „Художник“. Ясно, що така праця не могла задовольнити Шевченка; він шукав уже, що б могло йому замінити малювання з гіпсів, до котрих він напевне звик у своїх двох учителів і, не маючи нічого іншого, він почав виходити з дому раніше, ніж треба було йти на роботу, й заходив у Літній сад, де багацько було статуй, та й замальовував їх. Це робилося ще до схід сонця, й тому він міг робити лише нариси їх, бо тіні накладати було неможливо.

Одного разу його застав за такою роботою земляк його, маляр І. М. Сошенко. Він зацікавився його роботою, познайомився з ним, взяв дуже близько до серця гірку долю Тарасову і познайомив його з видатними художниками,— О. Г. Венеціяновим, з куміром тодішнього артистичного світу в Росії К. П. Брюловим, з могутнім конференц-секретарем Академії Мистецтв В. І. Григоровичем и ще з деким з поважних осіб. Усі вони зацікавилися долею талановитого кріпака и вирішили насамперед ужити всіх заходів, щоб визволити його з кріпацтва. Після всяких нёприемних розмов із паном, нарешті ця справа скінчилася тим, що Венеціянов добився згоди дідича дати Шевченкові „відпускну“ за 2.500 крб.; Брюлов намалював портрет поета В. А. Жуковського, пустили його на льоси, зібрали потрібні гроші й визволили за ці гроші Шевченка. Це сталося 22. квітня 1838 р. Одержавши „відпускну“, Шевченко мало не збожеволів на радощах. Ще раніше Сошенко всякими хитрощами влаштовував Шевченкові можливість віддатися деяким студіям з малярства. Тепер була вже повна можливість вступити йому до Академії Мистецтв. „На другой день“, — оповідає Шевченко в згаданому „Художникові“ за Сошенка,— „часу в десятом утра одел я его и отвел к Карлу Павловичу (Брюлову) и как отец любимого сына передает учителю, так я его передал безсмертному нашему Карлу Павловичу Брюлову. С того дня он начал посещать академические классы и сделался пенсионером Общества Поощрения Художеств“. 

В Академії робота його йшла успішно і він одержував одну за одною срібні медалі, а 22 березня 1845 р. одержав звання „свободного художника“, як висловилася Рада Академії, через те, що він відомий Раді своїми працями й його було нагороджено за успіхи в малярстві срібними медалями 2-го ступня. Чому саме Шевченко не працював навіть для срібної медалі першого ступня, ми не відаємо. 

Ще влітку 1843 і 1844 р. Шевченко побував на Україні, де багато намалював портретів і краєвидів. Тепер він почав мріяти й зовсім перенестися на Україну. Тим часом у Києві склалася Археологічна Комісія, якій треба було мати власного маляра і Шевченка закликали до співробітництва в Комісії. Крім того він одержав посаду вчителя малярства при Київському Університеті. 

Так усе склалося, але не так сталося: саме тут і трапилося несподіване лихо й Шевченко опинився на засланні. Його обвинувачено було в справі Кирило-Методіївського Братства й 28. травня 1847 р. заслано рядовим жовніром до Оренбурзького корпусу та ще, як додав власною рукою цар Микола І, „під найпильніший догляд, заборонивши йому писати й малювати“. 

23. червня 1847 р. Шевченко був вже за Уралом вОрській фортеці, в казармі, в гурті з усіма жовнірами.

„Бодай і ворогові мойому лютому не довелося так каратись, як я тепер караюсь, — пише він до А. І. Лизогуба, 11. грудня 1847 р. — Ви питаєте,— продовжує він, — чи покину я малювання, — рад я його покинути, так не можна. Я страшно мучуся, бо мені запрещено писать і рисовать“, та тут же й додає: „Добрий мій друже, голубе сизий, пришліть ящичок Ваш, де є вся справа, альбом чистий і хоч один пензель Шаріона — хоч інколи подивлюсь, то все таки легше стане“. Але, звісно, не для того, щоб лише подивитися прохав він вислати речі, що потрібні для малювання. Хоч який суворий був наказ за ним дивитися, щоб він не малював, але певно це не так уже ретельно виконувалося, бо й справді до нас дійшла велика кількість його рисунків з доби заслання. 

Особливо покращало його становище, коли він попав в експедицію, що була улаштована під керівництвом О. І. Бутакова для дослідів Аральського моря. Тут йому не тільки не заборонялося малювати, але, навпаки, це ставилося йому за обов’язок. Ця експедиція взагалі була вплинула на покращання його стану. Щоб обробити ті етюди, що він зібрав за той час, йому дозволено було зупинитися в Оренбурзі й він міг вільно малювати. Мало того, він малював навіть у самого начальника Оренбурзького війська, генерала Обручева— портрет його дружини.  

Але не довго Шевченко користувався таким життям. Знайшлася людина, що з помсти зробила донос на нього, повідомляючи, що він „наперекір царському наказові, ходить у цивільній одежі, пише вірші й малює портрети“. Це наробило великого переполоху і в Оренбурзі і в столиці й скінчилося тим, що Шевченка заслали до Ново-петровської фортеці на Каспійському морі, — тепер форт Урицький, — куди він і приплив 17. листопада 1851 р.

Тут знову Шевченкове життя спочатку пішло погане, поки на весні 1853 р. не приїхав новий комендант фортеці І. О. Усков, у родині якого Шевченко з часом став найближчою людиною. Усков полегшив, оскільки можна було, його становище, так щодо служби, як і до життя. Перед приїздом Ускова, Шевченко знайшов десь біля фортеці добру глину та алебастр, придатні для скульптури й хтів зайнятися скульптурою. Він міркував так: малювати йому заборонено, а про скульптуру нічого не сказано. Але до приїзду Ускова начальство ніяк не могло вирішити цю справу; й лише, коли приїхав Усков, Тарасові відразу розв’язали руки присудом Ускова: „що не заборонено, то дозволено“. І Шевченко заходився коло цієї праці. З його листів і споминів його знайомих нам відомо, що Шевченко зробив не менше, як сім скульптурних речей, але жодна з них не збереглася до нас, при   наймні досі не відома; дивного в цьому нічого немаєтому, що самий матеріял, з якого вони зроблені, такий нетривкий.

За допомогою Ускова Шевченко сподівався було дістати дозвіл і на малювання, а саме: Усков вдався до Оренбурґу з проханням дозволити Шевченкові намалювати олійними фарбами запрестольну ікону в церкву форта Новопетровського. Гадали так, — як скоро начальство да ло б той дозвіл, то фактично ця заборона малювати зникла б знов, а потім можна було б знищити її мабуть і офіційно. Але в Оренбурзі відмовилися дати такий дозвіл.

Все ж таки й без цього дозволу, перебуваючи багато  часу в Ускових, Шевченко малював там чимало, про що свідчить значна кількість його малюнків, що дійшли до нас. Велика надія була на звільнення Шевченка з заслання, коли помер цар Микола І, але амнестії з нагоди коронування нового царя обминули нашого художника. 

Тоді Віце-Президент Академії Мистецтв, граф Ф. П. Толстой, звернувся до Президента цієї Академії, — сестри царя, Марії Миколаївни, з проханням потурбуватися про долю художника, але вона на це не відважилася. Тоді граф Толстой сказав: — Коли Ви не можете, то я сам піду з цим проханням до царя. — „Хіба Ви збожеволіли“ — тільки й могла вона йому відповісти на це. Але Толстой дійсно виявив певну громадську відвагу й зробив те, на що не відважилася рідна сестра царя — пішов до царя, й 17. квітня 1857 р. амністія Шевченкові була підписана.  Амністія була підписана, а скористуватися з неї вповні довелося Шевченкові не так то швидко. Лише 2. серпня 1857 р. нарешті покинув він Новопетровське й поплив до Астрахані, а звідсіль пароплавом до Нижнього Новгороду. А тут знов довелося йому пережити прикрості із-за причіпки до нього його колишнього батальйонного командира; хтіли було навіть повернути йогознов до Оренбургу, для виконання різних формальностей, але справа закінчилася тим, що довелося йому залишитися в Нижньому до 8. березня 1858 р. „Тепер, писав він до М. С. Щепкіна 12. листопада 1857 р., я в Нижнім Новгороді, на волі; на такій волі, як собака на прив’язі“. Тільки 23 березня 1858 р. опинивсявін у Петербурзі. Тут, трошки відпочивши душею між приятелями та налагодивши справу з приміщенням, Шевченко взявся до праці. „Як той щирий віл запрягся я в роботу, писав він до М. С. Щепкіна, — сплю на етюдах, з натурного кляса й не виходжу“. Найбільше працював він над офортом, і за гравюру з картини Рембрандта „Притча про виноградний сад“, разом із гравюрою з картини І. Соколова „В шинку“, Академія Мистецтв дала Шевченкові 1859 р. звання академіка гравірування на міді.

Не обмежився він і тут самою гравюрою, як він гадав, коли був на засланні, — багато він малював олівцем, а дещо намалював аквареллю й олійними фарбами. Тільки недовго довелося йому попрацювати: не витримав і його міцний організм усіх тих злиднів, що випали на його долю і в листопаді 1860 р, він занедужав, а 26. лютого 1861 р. „замовк неборака, навіки замовк…“

Збірки творів:

• < Попередня
• Наступна >

ukrlitera.ru

Тарас Шевченко — Біографія (СКОРОЧЕНО) / Бібліотека Української Літератури – UkrClassic.com.ua

Тарас Шевченко

(1814-1861)

 Народився 9 березня 1814 року у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в закріпаченій селянській родині.

Дитячі роки проходять у селі Керелівка.

Восени 1822 року починає вчитися грамоти у місцевого дяка.

Залишившись сиротою, іде наймитувати до дяка Богорського, який прибув з Києва.

Не витерпівши знущань дяка, тікає від нього і шукає в навколишніх селах учителя-маляра.

1828 року взяли козачком (слугою) до панського двору у с. Вільшану.

Упродовж майже 2,5 років — з осені 1828 року до початку 1831 р. — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні.

Переїхавши 1831 року з Вільно до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка і віддав його в науку на 4 роки до живописця Василя Ширяєва.

Улітку 1836 р. він познайомився зі своїм земляком — художником І. Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим.

Навесні 1838 Карл Брюллов та Василь Жуковський викупили молодого поета з кріпацтва.

Незабаром став студентом Академії мистецтв.

Першу збірку своїх поетичних творів видав 1840 під назвою «Кобзар».

25 травня 1843 року з Петербурга виїхав в Україну.

В лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву.

У 1844р. написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля»), ставши на шлях безкомпромісної боротьби проти самодержавної системи тодішньої Російської Імперії.

5 квітня рада Академії мистецтв видала квиток на право проїзду на Україну. Вже в листопаді 1845 року збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради про надання звання некласного художника.

31 березня (12 квітня) 1845 року виїхав із Петербурга через Москву до Києва.

Навесні 1846 року прибув до Києва, оселився в будинку.

У квітні пристав до Кирило-Мефодіївського братства.

Заарештували 5 квітня 1847, відправили до Петербурга й ув’язнили в казематі. Заслали в солдати до Оренбурга.

Деяке полегшення становища Шевченка настало навесні 1848 унаслідок включення його до складу Аральської експедиції.

У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештовано і, після піврічного ув’язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт.

Звільнено з заслання у 1857 р.

Навесні 1858 поет прибув до Петербурга.

Влітку 1859 року повернувся в Україну, якої вже 12 років не бачив.

До останніх днів свого життя поет перебував під таємним поліційним наглядом.

10 березня 1861 року Шевченко помер.

 Творчість:

ukrclassic.com.ua

Коротка біографія Шевченка. Читати онлайн коротку біографію Тараса Григоровича Шевченка.

Дитинство

Маленький Тарас був народжений у 1814 році, в селі Моринці, що на Черкащині. Батько – Григорій Іванович Шевченко був кріпосним селянином. Крім Тараса він мав ще шестеро дітей, двоє синів та чотири дочки.

Роки дитинства Шевченко провів в рідному селі, та селі Кирилівка, яким володів генерал-лейтенант Василь Енгельгардт.

Вже в дитинстві Тарас Шевченко проявив інтерес та здібності до малювання та поезії. У восьмирічному віці він вступив на службу до місцевого дяка – вчителя Павла Рубана, де нишком і навчився грамоті.

В отрочестві його забирають в прислугу поміщика, спочатку кухарчуком, а згодом козачком. На щастя Тараса, Енгельгардт помітив пристрасть до живопису. Тож, через бажання мати придворного художника, поміщик відправив юного Шевченка на навчання. Викладачем Шевченка, на протязі 1,5 року був портретист Ян Рустем, викладач Віленського університету.

Юність

Згодом, у 1831 році генерал-лейтенант Енгельгардт преїхав до Санкт-Петербургу, де навчання Шевченка продовжилось. В Петербурзі Тарас навчався в цехового майстра мальовничих справ – В. Ширяєва. Завдяки Ширяєву юний художник відвідував Ермітаж, та малював статуї Літнього саду. Саме в літньому саду, Шевченко познайомився з Іваном Сошенком, малюючи одну з скульптур.

Завдяки новому знайомому Тарас представили Брюлову та Жуковському, які згодом відіграли значну роль в звільненні Шевченка. Та, в першу чергу, саме обдарованність цього кріпостного хлопчика була тому причиною.

Ця видатна для Шевченка подія (звільнення з кріпацтва) сталася коли йому було 24 роки. Завдяки Жуковському та Брюлову, котрі провели благодійний аукціон, була зібрана сумма в 2,5 тисячі рублів. За ці гроші й було викуплено з кріпацтва Тараса Шевченка майбутнього великого поета.

Одразу після визволення з неволі Тарас Шевченко пішов до Академії мистецтв. Там, продовживши вивчати живопис, він почав вивчати й твори різноманітних письменників. Під час навчання було видано першу збірку віршів – «Кобзар».

У 1844 році, закінчивши навчання, майбутній письменник повернувся до України. В Україні, приїхавши до Києва, він влаштувався на роботу в тимчасову комісію з питань розгляду старих актів, на посаду художника.

Приблизно в той самий час сталося знайомство Шевченка з Костомаровим, що вплинуло на формування його політичних поглядів.

Заслання

В 1846 році, після вступу в Кирило-Мефодіївське братство, Шевченком була написана революційна збірка «3 літа». Саме за вірші цієї збірки, Тараса заарештували в 1847 році. Згодом його було відправленно в заслання, на службу в Орську Фортецю, де він служив солдатом. Окремим указом Миколи Першого Тарасу Шевченку було заборонено писати, та малювати. Та, попри указ, поет все одно крадькома писав віршів, та малював.

Так, в 1848 році, Шевченко був включений в експедицію для дослідження Аральского моря в якості художника. Саме там було створено акварельні пейзажі та портрети.

Ще в одній експедиції – в гори Каратау Тарсом було написано декілька повістей російською (Перу шевченка належать російськомовні Княгиня, Варнак та ін.) та створено декілька картин.

Подальше життя

В 1957 році Тарас шевченко повернувся з заслання. Багато в чому, цим він зобов’язаний графу Толстому, та його дружині. Попри те, що постійне перебування в Україні, йому заборонено – в 1859 Тарас Шевченко приїзджає до України. Та через постійний нагляд поліцейських згодом повертається до Петербургу.

На той момент, підірване засланням здоров’я підводить поета, й свій 47 день народження він зустрічає вже важкохворим.

Смерть

10 березня 1861 року Україна втратила одного з найталановитіших своїх синів. Смерть Тараса Шевченка застала в Петербурзі, далеко від рідної Землі. Похований був на смоленському кладовищі. Та згодом, як і було вказано нам в заповіті, прах шевченка був перевезений в Україну, на Тарасову гору. Там, як і просив поет «Було видно, було чути, як реве ревучий».

За своє недовге життя Тарас Шевченко залишив нам велику спадщину в літературі, та художньому мистецтві світу, і просто неоціненний вклад в розвиток української культури.

Перу Тараса Григоровича Шевченка належать:

• поеми,
• балади,
• повісті,
• збірки віршів,
• та більше 1000 картин.

Праці Шавченка перекладені на велику кількість мов всього світу, тож не лишайтеся осторонь і ви. «Учіться, читайте, й чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь».

taras-shevchenko.com.ua

Детальна біографія Тараса Шевченка / Бібліотека Української Літератури – UkrClassic.com.ua

ТАРАС ШЕВЧЕНКО
(1814-1861)

       Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище як в українській, так і у світовій літературі. Із 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 — на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Трагічно важкий шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко: «Він був сином мужика — і став володарем у царстві Духа. Він був крі­паком — і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим». Творчість Шевченка була одним з головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Вплив Шевченка на різні аспекти духовно-національного життя народу відчувається до сьогодні.

      Творчість Кобзаря — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епіч­них поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Ше­вченка становить велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п’єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою; записки історич­но-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису й графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів.

       Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 р. в с. Моринці (тепер Звенигородсько­го р-ну Черкаської області) в сім’ї селянина-кріпака. Наймитував. Учився грамоти у сільського дяка. З 1829 р. жив у м. Вільні, з 1831 р. — у Петербурзі. 1832 р. відданий у науку до живописця В. Ширяєва. 1838 р. Шевченка викуплено із кріпацтва і того ж року прийнято до Петербурзької академії мистецтв, де він став учнем К. Брюллова. 1840 р. в Петербурзі вийшла його всесвітньо відома збірка поезій «Кобзар». У травні 1843 р. — перша поїздка в Україну. У лютому 1844 р. по­вернувся в Петербург. Закінчивши 1845 р. Академію мистецтв, Шевченко повернувся в Україну, де займався мистецькою, літературною і науковою діяльністю.

      5  квітня 1847 р., після розгрому Кирило-Мефодїївського братства, членом якого був Тарас Шевченко, — арешт і заслання в солдати із забороною писати й малювати. Десятилітнє заслання не зламало Шевченкового духу. В ув’язненні він написав одні з найкращих в українській літературі зразки лірики, поезії на історичні теми, а також повісті російською мовою (переважно на сюжети однойменних поем), створив цикл малярських творів. Після повернення до Петербурга 1858 р. працював над новими поетичними і мистецькими творами. Для недільних шкіл видав підручник «Букварь южнорусскій» (1861 р.). В 1860 р. Т. Шевченкові було присвоєно звання академіка.

        Т. Г. Шевченка вважають основоположником нової української літератури й літератур­ної мови. Нова українська літературна мова почала формуватися у кінці XVIII — на поч. XIX ст. Поштовхом до цього стало пробудження національної самосвідомості української інтелігенції, її потяг до вивчення своїх історичних і фольклорних джерел, увага до народної мови. Активними учасниками процесу творення української літературної мови на народній основі були І. Котлярев­ський, Г. Квітка-Основ’яненко, А. Метлинський, Л. Боровиковський, Є. Гребінка та ін. Пошук шля­хів розвитку української літературної мови завершився у творчості Т. Шевченка.

Твори Т. Шевче­нка характеризують такі дві найголовніші особливості:

• орієнтація на весь український народ, на весь обшир України;
• прагнення згуртувати народ навколо важливих суспільних ідеалів: антикріпосництва, де­мократичного ладу, національної самосвідомості.

Творчість Т. Шевченка поділяють на такі періоди:

• 1837-1843 — рання творчість;
• 1843-1847 — період «трьох літ»;
• 1847-1857 — період арешту і заслання;
• 1857-1861 — останні роки життя.

Для творів раннього періоду (1837-1843) характерне осмислення життя свого народу, його сі­мейно-побутових традицій та етнічних особливостей, усвідомлення стосунків свого народу із сусі­дніми, заглибленість в історичне минуле, критика сучасних поетові суспільних вад. Частина творів (поеми «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки») присвячена історичній тематиці. До раннього періоду творчості Т. Шевченка належать також поеми «Катерина», «Слепая»; драматич­ні твори: уривок п’єси «Никита Гайдай» (російською мовою), «Назар Стодоля»; поезії «Причинна», «Тополя», «Утоплена», «Перебендя», «На вічну пам’ять Котляревському», «До Основ’яненка».

Період «трьох літ» (1843-1847) — це період творчої зрілості поета, роки формування худож­ньої системи зрілого Шевченка. Для нього характерне органічне поєднання реалістичного і роман­тичного начал, в якому домінантною тенденцією стає прагнення об’єктивно відображати дійсність в усій складності її суперечностей. У ці та наступні роки поет пише і реалістичні твори («Сова», «І мертвим, і живим…»), і твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним («Сон», «Єретик»), і твори суто романтичні (містерія «Великий льох», «Розрита могила»). Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу. Художній метод Шевченка — цілісний і водночас «відкритий», тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відпові­дно до тих завдань, які розв’язував. У цей період письменник замислюється над долею України, над її теперішнім станом та історією. Найвидатнішими творами цього періоду були: «Сліпий» (піз­ніша назва «Невольник»), «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Наймичка», «Холодний Яр», «Заповіт» та інші.

До періоду арешту й заслання (1847-1857) входить цикл «В казематі», поеми «Царі», «Титарі­вна», «Марина», «Сотник», «Меж скалами, неначе злодій», «Москалева криниця», «Княжна», «Вар­нак», автобіографічні поезії «Мені тринадцятий минало…», «1 виріс я на чужині…», «І золотої й дорогої…», «Ми в купочці колись росли» та ін. Значення «невільницької» поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене тим, що в роки 1847-1850, коли після розгрому Кирило-Мефо- діївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосіб­ною активно дієвого силою українського літературного процесу. Проте слід врахувати, що Шевченкова поезія періоду арешту і заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в «Кобзарі» 1867 р.

У цей час Т. Шевченко глибоко розробляє пісенний жанр. Спираючись на фольклор, він тво­рить свої, позначені яскравою індивідуальністю і високою художньою майстерністю пісні, які пе­регукуються з усім розмаїттям фольклорних тем, сюжетів, образів. Ще до заслання Т. Шевченко написав «Давидові псалми», у яких широко використав церковнослов’янізми. У творах періоду солдатчини він знову звертається до цього джерела, вводячи церковнослов’янські елементи у тво­рах, де використовуються біблійні сюжети («Царі»), а також у поезіях, що відображають суспільне життя України.

До періоду творчості останніх років життя (1857—1861) входять триптих «Доля», «Муза», «Слава»; поеми «Неофіти», «Юродивий», «Відьма», «Невільник», «Марія»; поезія «Я не нездужаю, нівроку…» та ін. У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860 р. Рада Академії мистецтв присвоїла йому звання академіка гравірування). До активної поетичної творчос­ті Шевченко повернувся не відразу: 1858 р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859 р. — 11 і велику поему «Марія», а 1860 р. — 32. Ще 1858 р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення із заслання окремі його поезії з’являються в російських журналах, пере­важно без підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том включив би твори, написані після арешту 1847 р., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання дав­ніх своїх поезій. У січні 1860 р. під назвою «Кобзар» вийшла збірка, яка складалася із 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл «Давидові псалми» повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов «Кобзарь Тараса Шевченко в переводе русских поэтов». А 1859 р. у Лейпцигу видано (без участі поета) збірку «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко», де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема «Кавказ» і «Заповіт». Видання «Кобзаря» 1860 р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення.

Заслання підірвало здоров’я Т. Шевченка. На початку 1861 р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — «Чи не покинуть нам, небого». У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Некрасов, М. Михай­лов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Був похований Т. Шевченко на Смоленському кладовищі. Через два місяці, ви­конуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах в Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасо­ва) горі в Каневі.

Творчість Тараса Шевченка — особливе явище як в історії української літератури, духовної культури взагалі, так і літературної мови. Розвинувши у своїй поезії важливі суспільні ідеї — рів­ності й братерства суверенних народів, створення гуманного суспільства, у якому розкриваються найкращі людські якості, привернувши увагу народу України до сучасного й минулого своєї бать­ківщини, поет майстерно втілив їх у художніх текстах. {!apb}

ukrclassic.com.ua